Володимир Кривенко народився в Луганській області. У 2014 році він на власні очі бачив, як росіяни захопили східні регіони України, бачив що відбувалося в окупованих частинах Донецької іі Луганської областей і прийняв для себе мужнє рішення – стати на захист рідної країни.
З 2014 року він воював у складі славетної 25-ї окремої повітрянодесантної Січеславської бригади. В перший день повномасштабного вторгнення вивіз побратимів з Маріуполя, фактично врятувавши їм життя. Потім було важке поранення, пів року реабілітації. Наразі Володимир працює на посаді заступника директора Кам’янського міського ветеранського простору. Допомагає ветеранам адаптуватись в цивільному житті, проводить зайняття з тактичної медицини для дорослих і дітей. Про свій непростий шлях на цій війні Володимир розказав у відвертому інтерв’ю виданню "Відомо".
-Володимире, у суспільстві склалася думка, що переважна більшість населення Луганської та Донецької областей завжди була за росію і тому з радістю зустрічали росіян у 2014 році. Це справді так?
- Ні, це неправда. У нас дуже багато хто був налаштований проти російського втручання. Наприклад, у мене в батальйоні були хлопці з Алчевська, Брянки, Стаханова, Перевальська, зі станиці Луганської. Це молоді люди, які не жили за часів радянського союзу і в яких мізки не були "промиті" радянською пропагандою та ідеологією. Особисто я народився 1986 року і пожити при союзі встиг лише в дитячому віці. Тому я не розумів усієї цієї пропаганди. Я виріс уже в Україні і ніякої іншої батьківщини просто не знав. А підтримали російське вторгнення люди, старші за мене років на десять і більше. Вони встигли пожити в срср перед його розвалом і вони пам'ятали, що в цей час у них усе було добре, що в них тоді нічого не боліло і "все життя попереду".
Вони чомусь думали, що якщо вони об'єднаються з росією, то повернуться у свою молодість, заживуть, як раніше. А російська пропаганда більше "тиснула" саме на цей момент... І люди якось в один момент "перемикнулися". Ти виходиш уранці з дому і розумієш, що це вже не твоє місто... У місті познімали всі українські прапори, не працювала міліція, почали зникати люди, зникати бізнесмени. І звертатися в міліцію не було жодного сенсу. Вони там просто розводили руками і казали: "А що ми можемо зробити: влади в місті немає".
- Але ж усе одно прихильників "русского мира" на Донбасі було багато.
- Це так. Але були, скажімо так, "усвідомлені прихильники" і ті, у кого просто не залишилося вибору. Я був ланковим на шахті і з 11 осіб моєї ланки один відразу пішов воювати проти України. Він мені потім ще в соцмережах намагався погрожувати і лякати. Це був "ідейний сепар". Але в мене в місті також і всі наркомани в один день стали "героями новоросії". Коли в місто зайшов чеченський батальйон "Восток", то чеченці за один день закрили всі "кухні", де готували "вариво" для наркоманів.
Минає тиждень і у нариків починається "ломка". І що придумали чеченці? У них був штаб у приміщенні нашого міськвиконкому. Там вони виділили спеціальне приміщення. Якщо в наркомана починалася ломка, то він міг прийти туди з цією своєю проблемою, але обов'язково з паспортом. У нього брали паспорт, ставили туди штамп "Всевеликое Воинство Донское", видавали автомат і дозу. І через півгодини цей "воїн" уже стоїть на болкпосту, але вже з дозою. Таким чином вони за добу набрали цілий батальйон добровольців. А навіщо ставили штамп? Просто з цим штампом на територію росії виїхати було неможливо. На КПП їх одразу "завертали" назад як дезертирів. А дезертирам там було ой як не солодко... В Україну їм теж було не можна податися.
Русня спеціально "зливала" списки цих "добровольців" в СБУ. Їх тут теж відразу б "прийняли". Вони б і раді були кинути зброю і звалити по тихому, а вже не можуть. І ось таким чином набрали цілий батальйон. Був там у нас один наркоман Ваня "Мотня" - по-моєму, найкласніша кликуха для "героя новоросії". Він у мене ще до війни вкрав з двору великий алюмінієвий молочний бідон. Я після цього, де тільки цього Ваню не зустрічав, там його і бив. А тут дивлюся, іде Ваня вулицею з автоматом. Думаю, що напевно варто мені пройтися іншою вулицею... У цей батальйон позбирали всіх наркоматів, алкашів, імбіцилів і тих, хто реально страждає за радянською владою. Ці реально чекали приходу росії. Для них росія чомусь ототожнювалася з радянським союзом. Я ж чув, як вони про все це говорили. У мене не було іншого виходу і потрібно було якось із ними спілкуватися. А то ж могли і хату спалити разом із тобою. Люди пропадали в нас постійно. Дуже багато комерсантів зникли без сліду. Таксисти відразу здали чеченцям адреси, де жили багаті люди. А якщо він ще й проукраїнську позицію мав, то це взагалі джек-пот. "Віджимали" все, що могли.
- Звідки в "ополченців" раптом з'явилося стільки зброї? Росія завозила?
- Здебільшого, так. Мені запам'ятався один примітний випадок. Я якось їхав із Брянки в Стаханов і нас зупинили на блокпосту. Там був прапор новоросії, прапор росії і якийсь зелений прапор із намальованим оленем. Думаю: "Ну все... Ще й лісництво у нас тут тепер якесь". А на прапорі написано "Всевеликое Воинство Донское". Підходить суб'єкт зростом мені по плече, у каракулевій папасі, незрозумілому камуфляжі і в'єтнамках на босі ноги. Я цього "воїна" і його в'єтнамки на все життя запам'ятав. А в руках у нього кулемет Дегтярьова часів другої світової війни, але абсолютно новий. Коли зброю використовували, це завжди помітно. А тут видно, що на ньому ще мастило толком не прибрали. Тобто його точно привезли сюди з якогось складу. Тоді росія намагалася явно не показувати, що вона озброює "ополченців" своєю зброєю. Наскільки мені відомо, після захоплення Криму, росіяни почали вивозити зброю в Донбас звідти. Вони везли звідти автомати АКС, які були на складах українських частин, а також "законсервовану" зброю, давно зняту з озброєння. Типу, все це "ополченці" знайшли десь тут. Схожі склади були в старих шахтах у Соледарі, але Соледар тоді вони не взяли. Вони дуже хотіли захопити ці склади, щоб показати, звідки в них зброя, але їм тоді не дали цього зробити.
Росіянам потрібно було показати "картинку" про те, що місцеві "ополченці" озброюються самі. Тому й танки знімали з п'єдесталів пам'ятників. Хоча всім зрозуміло, що воювати на них неможливо.
Багато зброї захопили в місцевих армійців і ментів. У нас у місті стояв батальйон ППС. Так от їхнє приміщення захопила наша наркоманка Марина "Собака" і ще два дурники. Захопили з однією гранатою і з іржавим пістолетом! Уявляєте, скільки в них було зброї?
- А чим ви займалися до подій 2014 року?
- Я працював на шахті гірником очисного забою, і в мене була доволі хороша зарплата. Кажуть, що Луганська область - це депресивний регіон, але ті, хто працював на шахтах - добре заробляли. Та й комерсанти теж добре заробляли. Хто хотів, той міг заробити. Із цим проблем не було. Я, наприклад, працював на шахті, а мама в мене працювала головним бухгалтером у серйозній фірмі. Тож сім'я в нас була досить забезпеченою.
- Чому вирішили не відсидітися десь осторонь і подивитися, що буде далі, а піти служити в українську армію?
- Просто в мене є голова на плечах... Я тоді якось спонтанно прийняв це рішення. У Києві на той час ще був Майдан. Було незрозуміло, що вони там хочуть, чого домагаються, було незрозуміло - хто правий, а хто винен. А я ж голосував за Януковича. А як же інакше? Я ж із Донбасу, а Віктор Федорович - він же наш! (посміхається). Але коли я побачив, що відразу в моєму місті познімали українські прапори і почали розвішувати прапори росії і новоросії, я якось задумався.... Думаю: "Якби ви, хлопці, сказали, що майданівці не праві, і пішли "розбиратися” з ними під українськими прапорами, - я б був із вами... Але ви взяли ганчірку чужої країни". Для мене це було як клацання вимикача. Я давав присягу один раз у житті на вірність українському народові - і я не збирався зраджувати цій присязі. Я для себе вирішив, що в моїй країні може бути тільки одна армія.
- А ви строкову службу теж служили в десантно-штурмових військах?
- Ні, строкову службу я служив в прикордонних військах на Закарпатті. Було це у 2004 році. До речі, я вважаю, що саме тоді в Україні почали потихеньку роззброювати армію. Тоді Прикордонні війська України реорганізували в Державну прикордонну службу і з усіх застав "познімали" важке протитанкове озброєння. І не тільки із Західного кордону, де я служив, а й із застав на кордоні з росією в Луганській і Донецьких областях.
- Як вдалося вибратися з окупованої території та приєднатися до ЗСУ?
- Коли я прийняв для себе рішення з приводу того, що відбувається навколо і що в цій ситуації потрібно робити, то тоді я і мій кум, Саня Дубовік, почали потроху в цьому напрямку працювати. У нас же як? Якщо щось починати "мутити", то обов'язково з кумом (сміється). Кум через інтернет зв'язався з "айдарівцями", і ми почали їм потихеньку "зливати" інформацію, де в "сепарів" позиції. Просто виїхати на підконтрольну Україні територію ми тоді вже не могли, бо місцеві знали, що в мене проукраїнська позиція, і за мною вже спостерігали.
А коли нас уже почали "брати за жопу", залишився тільки один варіант - тікати. Прийшов до мене один із "сепарів", мій колишній однокласник, і каже: "Володя, або ти швидко їдеш, або за кілька днів вам - "кришка”". Я швидко зібрався і ми виїхали з дружиною. Виїжджали через росію, бо в цьому напрямку нас не чекали. Спочатку з росії потрапили до Харкова, потім перебралися до Києва. Там трохи "покрутилися" і переїхали вже сюди в Дніпропетровську область. Постало питання - що робити далі? А багато моїх знайомих хлопців, яких я знав по "Айдару", вже були в 25-й бригаді. І оскільки частина базувалася тут в області, то я теж подався до славних десантників і підписав перший контракт відразу на три роки. Подумав, що "троячку" відслужу, а далі буду дивитися.
- І після підписання контракту вас одразу відправили в зону бойових дій?
- У принципі - так. Ніякої "учебки" в мене не було. Я побув у бригаді приблизно тиждень-півтора. Мене за цей час одягли, обмундирували, підібрали "бронік". Загалом, нормально все було. І потім я потрапив у комендантський взвод. Ми тоді стояли під Донецьким аеропортом, там, де траса на Піски. Спочатку мене ставили на пости спостереження, потім - у супровід колон. Задіяли в якихось невеликих операціях. Тобто "вводили" мене потихеньку. Хлопці до мене ставилися добре. Можливо, тому що я потрапив у порівняно невеликий підрозділ і всі ми були, як одна сім'я. Хоча я розмовляв і з хлопцями, які потрапили в лінійні батальйони, і вони теж говорили, що їх не одразу кидали в бій.
А десь за пару років, коли бойові дії почали потихеньку затухати, і здебільшого найгарячіше місце лишалося в районі Авдіївки та селища Щастя, нас, контрактників, почали поступово відправляти на різноманітні курси та навчати різним цікавим речам. Та й зарплату нам теж тоді почали піднімати, і речове забезпечення теж було цілком гідне. Інструктори приїжджали до нас у бригаду і працювали з нами просто на нашій базі. Потім я поїхав у "Десну" (навчальний центр "Десна), там відучився на оператора-навідника і став заступником командира бойової машини десанту. Потім пройшов навчання в Центрі підготовки сержантського складу за канадсько-американською програмою навчання. Там був дуже цікавий курс.
Я вважаю, що подібні курси у нас усі мають проходити як БЗВП. Американські та канадські інструктори мали великий бойовий досвід, тому що всі вони воювали, зокрема й в Іраку. До нас також приїжджали інструктори з армії оборони Ізраїлю. Я вважаю, що з тактичної медицини, вони найкращі. Я зараз з тактичної медицини проводжу заняття для школярів і, в принципі, працюю саме за спільною американо-ізраїльською програмою. Ця програма розроблена так, щоб донести потрібну інформацію, грубо кажучи, навіть до дурнів. Максимально просто і максимально ефективно. І при цьому ця програма по-справжньому захоплює. Тобі просто хочеться всього цього вчитися. Так, часом мені було важкувато на цих курсах. Все-таки я вже далеко не хлопчик був до цього часу. Але це було настільки цікаво, настільки класно, що я, незважаючи на втому, займався з великим задоволенням.
- Коли закінчився ваш трирічний контракт, чому залишилися в армії?
- Просто в мене був дуже хороший комбат. На той час комендантський взвод розформували і нас розподілили по батальйонах. І наш комбат мені тоді запропонував продовжити контракт. Я ж казав, що це все як одна велика сім'я. Ти звикаєш до колективу, звикаєш до людей... І я продовжив служити і підписав контракт ще на півроку. І так далі продовжував службу піврічними контрактами. Мене це влаштовувало. Якщо раптом щось зміниться: комбат піде або ще щось трапиться, я завжди міг дослужити строк, що залишився, далі не продовжувати контракт і піти. І так я продовжував служити у своєму батальйоні до 2019 року, до нових президентських виборів. Ми тоді стояли в селі Войтово недалеко від селища Щастя і Луганської ТЕЦ. І після виборів я вирішив, що пора мені з армією "зав'язувати".
Але знову ж таки підійшов наш комбат, Кузьменко Олексій Петрович... А він був героєм оборони Луганського аеропорту. У той час він був начальником зв'язку БрАГ (бригадна артилерійська група) нашої бригади. У самому аеропорту оборону тримала 80-та бригада ДШВ, а наша бригада підтримувала їх вогнем. Є документальний фільм "Луганський форпост" про оборону аеропорту і в цьому фільмі його теж показували. І ось комбат мені каже: "Кривенко, зараз весь цей політичний галас потихеньку вляжеться, а війна все одно нікуди від нас не дінеться. Все одно ми будемо потрібні"...
Загалом, умовив він мене. Я залишився в батальйоні, а десь через півроку перевівся в інший підрозділ. Там теж були нормальні командири, тому мені було легко служити. Я з'їздив ще на одні курси, перевчився на вогнеметника й отримав посаду заступника командира взводу вогнеметної роти. У 2021 році ми зайняли позиції в районі Авдіївки і саме там, у лавах славної 25-ї окремої повітряно-десантної бригади я зустрів початок повномасштабного вторгнення.
- Чим запам'ятався вам перший день повномасштабної війни?
- Напередодні, 23 лютого, о 10-й годині вечора командир вишикував нас і каже: "Хлопці, отримуємо подвійний БК. Є інформація, що вранці буде все по дорослому". А я ж воюю з 2014-го року. Усяке за цей час встиг побачити... Думаю: "Буде, значить - буде. Може це просто провокація масштабна". Але заснути довго не міг. Думки всякі в голову лізли. Плюс, я знаю, що в мене на завтра відрядження - потрібно їхати в Маріуполь. У нас якраз там були люди на навчанні на базі 36-ї бригади морської піхоти. Я навіть припустити тоді не міг, яке там буде пекло... Зрештою я заснув і вранці крізь сон чую, що "працює" ЗУ-23-2 (23-мм спарена зенітна установка). Ну працює і працює... А біля мене стояла рація і я чую, що в ній просто "розривається" один наш полковник. Кричить не своїм голосом: "Ти точно бачиш безпілотник?" А йому хлопець із ЗУшки теж кричить: "Так, точно!" Тут забігає командир роти і каже: "Володя, щойно дзвонили батьки з Києва, кажуть, що по місту прилітають ракети". Зрозуміло, що спати в нас далі не вийде... Шоста година ранку. Я кажу командиру: "Ну що нам сидіти... Поїхав я в Маріуполь". Путівка в мене вже була оформлена, машина заправлена. Одне слово, усе готово до виїзду.
Отже ми поїхали з моїм другом Іваном Валуйським. Він зараз теж уже "списаний" після поранення - у нього в руках гранатомет вибухнув. Добре, що не розірвало бойову частину, а тільки пороховий двигун. Йому випекло одне око. А якби рвонула бойова частина, то там би й голову відірвало. Ми поїхали на Волноваху. А Волноваху вже "рівняють" із землею. Звідти йде суцільний потік машин. Люди звідти бігли, хто на чому міг. Доїхали ми до Маріуполя, а там теж усі вже "наїжачилися". Вгорі літають якісь літаки. Зенітні комплекси кудись угору стріляють. Куди - незрозуміло, бо кругом туман стоїть. І тут нам назустріч на трасі вилітає танк... Я чесно скажу, що якось почав дуже сильно хвилюватися в кабіні "Уралу" (сміється). Кричу: "Ваня, чий він?". А він мені: "Вова, зараз ми це дізнаємося". Але танк по нас не стріляє і це вже добре. Ми пролітаємо повз, і я бачу, що у нього на броні наш піксель. Загалом, приїхали ми на базу 36-ї бригади морської піхоти, вона була розташована на території колишньої дитячої колонії, а там теж усі одурілі. Ніхто не знає, що навколо відбувається. А в нас була група у Ватсап "Сержанти бригад" і ми, сержанти, у ній між собою спілкувалися, ділилися інформацією. А в Щасті тоді стояла, якщо не помиляюся, 79-та бригада ДШВ. І їхній головний сержант пише: "Підірвали міст. Втопили 4 танки і близько п'ятдесяти "негідників"". Я показую місцевим пацанам це повідомлення, вони відповідають: "Молодці, хлопці! Ми зараз теж їм "наваляємо"!"! Настрій у нас тоді був такий, що ми готові були їх усіх просто розірвати. Ні в кого не було паніки. Ні в кого не було страху. Усі просто хотіли впитися їм у горло...
Забираємо ми наших хлопців, їдемо назад і Ваня мені каже: "Мабуть, ми на Волноваху не поїдемо". Ми якраз проїжджали повз пагорб, а на ньому наші виставляють ПТКРи (протитанкові керовані ракети) у бік Волновахи. І ми розуміємо, що з того боку вже чогось нехорошого чекають. Тому поїхали через Вугледар і, слава Богу, повернулись нормально... Ось такий був перший день.
- Тобто виходить, що ви врятували людям життя, встигнувши вивезти їх із Маріуполя?
- І собі теж. Якби ми б поїхали через Волноваху, то, найімовірніше, потрапили б у дуже нехорошу історію... Але, в принципі, так, ми з Ванею людей врятували... Пізніше, коли ми вже знали, що там було в Маріуполі, скільки там було загиблих, то усвідомлювали, що фактично встигли витягти людей із пекла.
- Як ви отримали поранення через яке змушені були залишити армію?
- Навесні 2022 року у Верхньоторецькому стояв наш 503-й батальйон морської піхоти. Його потім вивели з цього населеного пункту, я так думаю, хотіли задіяти в операції прориву на Маріуполь. А на їхнє місце завели спочатку нашу бригаду. Потім ми з цих позицій вийшли і їх одразу зайняли підрозділи 110-ї механізованої бригади. Вона була повністю укомплектована. Я бачив у них БМП-2 чеської комплектації, у них була непогана артилерія, але піхота у них була ненавчена. Вони просто не вміли воювати.
Найважче на фронті, це ротація - коли з позиції виходять одні, а заходять інші. Зазвичай, коли заходить новий підрозділ, то якийсь період часу його люди воюють разом із тими, хто тут тримав оборону раніше. І ті їм показують сектори обстрілів, пояснюють якісь речі, специфіку місцевості, як працює логістика, які засоби ураження є у противника. Новачки поступово це все вбирають, звикають до обстрілів, звикають до крові. А тут на незнайомі позиції одразу завели 110-ту бригаду, яка не мала ніякого бойового досвіду. Ми помінялися вночі, а вранці по них нормально "насипає" артилерія. У них перші втрати і вони відступають.
Ми тоді ще навіть повністю не встигли вийти в точку зосередження, а нам надходить наказ: "Треба відбити назад Верхньоторецьке". Силами другого батальйону і частково третього ми двома механізованими групами пішли в контратаку. Але нас там уже чекала Горлівська артбригада, яка воювала з 2014 року. Її артилеристи могли, як то кажуть, у двері влучити. І ще там стояла їхня механізована бригада. Ми на них пішли просто "в лоб" і отримали... Тоді в мене там було перше поранення і контузія. Але мене витягли, я "прокапався" і загалом усе тоді закінчилося нормально. А 20-го квітня я потрапив під артилерійський удар. Досі не знаю, що це було. Чи це був мій "улюблений" 120-міліметровий міномет, чи танк. Бо вони і танками тоді також нашу посадку "обробляли". Вибух був ззаду і я отримав бойову травму - перелом хребта. Упав, ноги одразу оніміли. Мене "прокололи", я трохи до тями прийшов і потім виходив до точки евакуації близько п'яти годин. Мене хлопці як могли тягнули. Потім була довга реабілітація. Я десь півроку був "лежачим", практично не вставав із ліжка. Потім поступово почав ходити. А 2023 року мене вже звільнили дочиста.
- У цьому ветеранському центрі давно працюєте?
- З моменту його відкриття у вересні минулого року.
- Ви, зокрема, працюєте зі школярами, проводите для них заняття з тактичної медицини. Вам це подобається чи просто "відпрацьовуєте" програму?
- Мені це справді подобається. Я це люблю. Є люди, які просто аси у своїй справі, але вони не можуть пояснити іншим, як це все працює. Вони не вміють розмовляти з людьми, тримати їхню увагу. Не хочу хвалитися, але я це вмію. Я вмію розмовляти з людьми, доносити їм дохідливо якусь інформацію. І мені це подобається. Крім того, я впевнений, що це дуже потрібні всім людям навички та вміння. Закінчиться війна, але все одно все це може стати в пригоді. Ми нікуди не дінемося від автокатастроф, від якихось аварій, від нещасних випадків. І мені приємно думати, що, можливо, це вміння комусь врятує життя.
Не дай Бог, звісно, але нехай люди будуть підготовлені. За життя потрібно завжди боротися. Але потрібно - вміти за нього боротися. Ми бачили, що після "прильотів" у Запоріжжі та в Кривому Розі дорослі люди бігають вулицею, метушаться і не знають що робити. А поруч на асфальті поранені кров'ю стікають. А потрібно було не панікувати, зібрати волю в кулак і просто затиснути рану. Так, людині буде боляче, вона кричатиме, можна занести бруд у рану. Але якщо не перекрити потік крові, то людина точно помре від її втрати. А з дітьми мені подобається працювати тому, що в них щирі емоції. Дорослий може обдурити, прикинутися, профілонити. Так, я проводжу заняття і для дорослих, яких до нас надсилають на курси. Але в більшості випадків не бачу в них справжньої зацікавленості. А дітей можна захопити. Просто потрібно їм усе дохідливо й захопливо розповідати.